Знаний арбітр ФІФА з Ужгорода Валерій Онуфер у день свого дня народження відсудив історичний матч

10.02.2021 - 11:08

10 лютого 1992 року – цю дату називають Днем народження офіційного футболу Незалежної України (НУ).

Онуфер_006

Саме цього дня у селищі Ільниця відбувся матч 1/32 фіналу Кубка України між командами: ФК «Поділля» (Хмельницький) – ФК «Буковина» (Чернівці), які у цей період в нашій області проводили НТЗ. Сама гра відбулася на чотири години раніше від інших (цього дня ще у вісьмох містах країни відбулися кубкові матчі). Річ у тім, що хмельницька команда 10 лютого виїжджала додому, а потяг «Ужгород–Київ», який їде через Хмельницький, з Мукачева відправлявся о 17:15. Тренер «Поділля» Григорій Іщенко попросив свого колегу з табору суперників Єфима Школьникова розпочати гру на 4 години раніше, тим більше, що й бригада арбітрів з Ужгорода на чолі з Валерієм Онуфером згідні. Тим більше, вони теж зацікавлені у цьому, адже «головний» нині має «денчик».

Отже, не лише перший матч збірної Незалежної України (НУ) був проведений на Срібній землі, але відбувся й дебютний офіційний поєдинок (Кубок України) після переходу українського футболу на самостійні рейки. А відсудив його один із кращих арбітрів України, рефері ФІФА Валерій Онуфер з міста над Ужем.

На світлині: краща бригада арбітрів із Закарпаття (зліва направо): асистент арбітра ФІФА Володимир Югас, головний суддя – арбітр ФІФА Валерій Онуфер (на превеликий жаль, їх обох уже нема серед нас) та арбітр республіканської категорії Віктор Дуло.

10 років як серед нас нема арбітра ФІФА Валерія Онуфера,
або Сьогодні знаний в Україні футбольний суддя із Закарпаття
відзначав би своє 67-річчя від дня народження

В українському футболі, крім славетних команд та тренерів, є давні традиції в іншому «підрозділі» цього ж виду спорту – суддівстві. Ця традиція продовжується з радянських часів, коли багато висококласних рефері, що були родом із України обслуговували матчі найвищого ґатунку. Високий авторитет, як на всесоюзній так і міжнародній аренах, мав і ужгородець, арбітр ФІФА Валерій Онуфер.

У 2010 році в ужгородському СК «Юність» (7–10 лютого) відбувся ювілейний 10-й за ліком турнір у честь знаного футбольного судді з Ужгорода В. Онуфера. Автор матеріалу, до речі, майже його ровесник, тоді з ним і підготував інтерв’ю (фрагменти з нього – вашій увазі).

– Розпочнемо з того, яке місце займав футбол у твоєму житті, адже ти за професією інженер-будівельник?

– Гадаю, що футболу було присвячено більше часу, аніж будівельній справі. З дитинства ганяв лопту, навчався у ДЮСШ в Ужгороді, брав участь у багатьох дитячих змаганнях, що проводилися на місцевому рівні, а також в регіонах України та ближньому зарубіжжі.

Виступав за юнацьку збірну краю, яка грала на першість України. У її складі навіть грав у фіналі першості колишнього СРСР серед ровесників. Під час навчання у Львівському політехнічному інституті пробував свої сили у дублі львівських «Карпат». Та не поталанило: важка травма. Проте футбол не залишив – став арбітром… Із суддівським свистком не розлучався майже 20 років.

Арбітром ФІФА став у кінці 1992 року. У сезоні 1999/2000 рр. став кращим арбітром України. Крім того, 6 разів входив у символічний список «10 кращих арбітрів України»

До речі, ужгородець Валерій Онуфер станом на 2010 рік входив до списку «10 українських арбітрів-рекордсменів» (див. таблицю внизу), котрі у чемпіонатах СРСР та Незалежної України (Вища ліга, Прем’єр–ліга) провели найбільшу кількість офіційних ігор:

1 Василь МЕЛЬНИЧУК  (Сімферополь) 160
2 Сергей ШЕБЕК  (Київ) 147
3 Ігор ЯРМЕНЧУК  (Київ) 146
4 Сергій ТАТУЛЯН  (Київ) 138
5 Валерій ОНУФЕР  (Ужгород) 134
6 Ігор ХІБЛІН  (Хмельницький) 133
7 Вадим ШЕВЧЕНКО  (Київська обл.) 127
8 Сергей ДЗЮБА  (Київ) 116
9 Володимир П’ЯНИХ  (Донецк)  87
10 Віктор ДЕРДО  (Одеса)  85

– Ти казав, що грав за збірну юнацьку команду Закарпаття. Що за турнір і з ким захищав кольори краю?

– За збірну команду Закарпаття (U­17) тоді крім мене виступали Костянтин Лобанов, Володимир Тулейбич, Іван Головко, Володимир Пахомов та інші. Це була першість УРСР серед сімнадцятирічних. Фінальна частина пройшла в Ужгороді. Ми зайняли почесне четверте місце. Юні вихованці київського «Динамо» стали переможцями. А готував нас до цих змагань знаний в області дитячий тренер Олександр Філіп.

– Коли відбувся твій дебют, як арбітра?

– У 1983 році мій друг Селменський запропонував мені зайнятися суддівством. Спочатку вагався, але таки відсудив свій перший матч на першість Ужгорода. Мені сподобалося, і пішло, як кажуть, по висхідній. Розпочав із азів: обслуговував поєдинки на першість міста, району, а відтак і області. Після дворічної практики обласна колегія суддів спільно з федерацією футболу Закарпаття рекомендували мене на перший республіканський збір молодих арбітрів. У такому розширеному складі подібний збір проводився вперше і кожна область делегувала одного представника. Разом зі мною на ньому були такі відомі арбітри, як П’яних, Шевченко, Стоян, Панчик, Горожанкін та Овчар.

– Що корисного почерпнув для себе на перших зборах арбітрів?

– Досвідчені фахівці Костянтин Вихров та Ярослав Баликін, під орудою яких він проходив, дали молодим арбітрам чимало порад. Уже через два роки мене регулярно почали викликати на аналогічні збори­семінари. Під час їх відсудив кілька товариських поєдинків та КФК, а відтак довірили відсудити зустріч у другій лізі першості колишнього Союзу.

– Чи пам’ятаєш свій перший офіційний матч, як головний арбітр між командами майстрів?

– Це було в 1986 році. Першість колишнього Союзу з футболу серед команд другої ліги, де, до речі, виступала й ужгородська «Говерла». Команда «Динамо» (Ірпінь) приймала запорізьке «Торпедо». Звичайно, без хвилювання не обійшлося, однак голова суддівського комітету України Лев Саркісов, який був присутній на матчі, виставив мені оцінку «добре» за п’ятибальною системою. У 1987 році мені було присвоєно республіканську категорію, а через два роки запросили на всесоюзні збори в Ташкент, де зібралися арбітри першої ліги.

– Матчі яких команд обслуговувати було найлегше?

– Гадаю, що і легше, і приємніше, і цікавіше було судити принципові й безкомпромісні матчі за участю провідних команд вищої ліги, адже їхні гравці добре підготовлені технічно й фізично, тож більше «чистого» футболу.

– Арбітрам часто доводиться вислуховувати на свою адресу чимало образливих вигуків з боку вболівальників, тренерів та футболістів. Якою була твоя реакція після таких вигуків як-от: «купи собі окуляри», «суддю на мило» тощо.

– Під час матчу намагався не підпадати під їхній вплив, а продовжував виконувати свої безпосередні обов’язки. А от коли вразливі репліки доводилося чути після завершення поєдинку, який ти провів на належному рівні, повір, дуже прикро. Якщо ж відчував, що зустріч відсудив не найкраще, – переживав і робив для себе певні висновки.

– У 1993 році разом із Василем Мельничуком, Вадимом Шевченком та Володимиром П’яних ти став арбітром ФІФА й почав обслуговувати матчі під егідою головної футбольної організації Європи. Твій перший матч на міжнародному рівні?

– У цьому ж році мені довелося обслуговувати в Празі ігри групового відбірного турніру за участю юнацьких збірних команд. Перший поєдинок у ролі головного арбітра відсудив разом із болгарським рефері та грузином Лацабідзе, що допомагали мені на лінії. Це був поєдинок між юнацькими збірними Естонії та Мальти, в якому з «сухим» рахунком 2:0 перемогли останні. Всього ж у цій групі відбулося три поєдинки, у двох я був помічником арбітра.

– А яка з міжнародних ігор найбільш запам’яталася і чому?

– Зустріч на Кубок кубків між норвезьким ФК «Брандт» та бельгійським ФК «Брюгге», що відбулася восени 1996 року. Ця гра була для мене найскладнішою та найвідповідальнішою, адже обидві команди продемонстрували бійцівські якості й добротний футбол. Цікаво, що, перегравши бельгійців в 1/8 фіналу, «Брандт» потім вибив із розіграшу і голландський ПСВ «Ейндховен». Запам’ятався також відбірний матч чемпіонату Європи між національними збірними Сан-Марино та Австрії.

– Чи помітив якусь суттєву різницю під час обслуговування матчів чемпіонату України та поєдинків за участю європейських клубів?

– На відміну від поєдинків нашої національної першості, трибуни стадіонів різних країн Європи збирають значно більшу глядацьку аудиторію. Підготовка спортивних споруд до кожної зустрічі та емоційність численних уболівальників створюють атмосферу справжнього футбольного свята, а це, безумовно, позитивно позначається на настрої арбітрів. Щодо класу закордонних футболістів, то я не сказав би, що він набагато вищий, ніж в українців. Зростання популярності того чи іншого гравця багато в чому залежить від реклами, яку створюють їм телебачення, преса тощо. Там це на високому рівні.

– А у внутрішньому чемпіонаті?

– Важке запитання. Ужгородська бригада в складі Володимира Югаса, Віктора Дула і мене провела не один відповідальний матч. На жаль, так сталося, що наймолодшого з нашої ужгородської бригади уже нема серед нас – це Володі. А найважливіший поєдинок – це, гадаю, фінал кубка України між криворізьким «Кривбасом» та київськими динамівцями.

Нуно ГомешОнуфер судив матчі, у яких грали Стоїчков,

Нуно Гомеш, Фіґу та…

– Ти за свою суддівську практику де тільки не був і кого лише не судив. Які залишилися враження від європейських держав і міст, а також футболу й цікавих людей з якими довелося зустрічатися?

– Справді, футбол мені подарував багато приємних днів і цікавих подорожей, незабутніх зустрічей з відомими людьми. А такі поїздки, як в Єрусалим, де побував біля знаменитої Стіни плачу, Норвегію, Сан-Марино, Фарери, де з 19­ти островів цієї крихітної держави тільки на одному побачив дерева, не забуваються. Кожна країна, на мою думку, по-своєму особлива і приваблива. До речі, сімейний архів у мене досить великий. У ньому величезна кількість фотографій, на яких поруч зі мною німець Франц Беккенбауерн (див. фото зверху – у центрі, праворуч – В. Онуфер, ліворуч – В. Мельничук), болгарин Христо Стоїчков, чех Ян Сухопарек, а також не менш відомі у минулому арбітри – Ван дер Кофт із Голландії, Алексіс Поннет із Бельгії, кривдник радянської збірної на чемпіонаті світу у 1982 році Ламо Кастільйо з Іспанії… Маю чимало справжніх друзів за кордоном. Підтримую ділові зв’язки з угорським відомим арбітром Шандором Пулем, до речі, він був кращим арбітром світу 1966 року, чехом Вацлавом Крондлом, інспектором ФІФА і УЄФА словаком Йожефом Марко – усіх не перелічити.

– Свій останній матч на професійному рівні ти провів наприкінці 2002 року. Пам’ятаєш ту зустріч?

– Авжеж. Це було у листопаді 2002­го в Дніпропетровську, де у чвертьфіналі розіграшу Кубка України гравці «Дніпра» зустрічалися із київським «Арсеналом» (2:0). Під час суддівства цього поєдинку в мене було відчуття майбутньої ностальгії щодо минулого. А після завершення зустрічі на душі стало гірко. Та разом із тим я відчував задоволення. Задоволення від шляху, який було пройдено за багато років життя. Одразу ж після фінального свистка місцеві телевізійники, знаючи, що цей матч останній у моїй кар’єрі, взяли у мене інтерв’ю на футбольному полі. Було приємно… А першим із завершенням суддівської практики мене привітав голова інспекторського комітету Федерації футболу України Анатолій Дяченко (він тоді був делегатом ФФУ на цьому матчі), котрий схвально відгукнувся про мою роботу. Привітали й колеги – асистенти Роман Гамаль та Юрій Скорейко із Чернівців, а також відомі дніпропетровські рефері Віктор Головко та Олександр Гордієнко, представники керівного штабу «Дніпра» на чолі з Андрієм Стеценком. Спеціально до Дніпропетровська на прощальний матч у якості глядача приїздив мій постійний асистент Віктор Дуло, з яким ми разом провели не один десяток поєдинків різного рівня.

– Чимало арбітрів мають репутацію суворих, про інших кажуть, що вони «дають грати і не мішають», треті свистять через те, щоб футболісти не забували про суддю на полі. А ти до якої категорії відносишся?

– Можу сказати так: кожен арбітр має бути рішучим і головне – об’єктивним і чесним. А ще, як кажуть про автора голу, перебувати у тому місці, де і м’яч, тобто «встигати» за ним. Наведу ще такі цифри. Якщо інтенсивна гра, тобто футболісти під час матчу не ходять по полю, а бігають, то вони «намотують» від сили 7-8 кілометрів, а суддя при такій грі – усі 10–11, а інколи й 15. Тоді з футболки можна викручувати воду.

– Наостанок таке запитання: курйози, стресові випадки траплялися на футбольній стежині у арбітра ФІФА Валерія Онуфера?

– Аякже, були. Тепер про них згадуєш і посміхаєшся. А тоді було не до «хі­хі та ха­ха». Пригадую такий факт, коли мало не вскочив у халепу. Це було 1994 року. Разом із Селменським їхали до Вінниці, де мали обслуговувати календарний поєдинок місцевої «Ниви» з луганською «Зорею». Треба сказати, що запізнення чи неявка на гру каралися досить суворо. У Львові сіли ми зі Степаном у потяг, котрий рушив не у той бік…. Поки це зрозуміли, вискочили, поки дісталися Вінниці на таксі, мало вже пройти півгодини поєдинку. Однак з’ясувалося, нас…. врятували авіатори, котрі того дня страйкували в Луганську й гравці «Зорі» теж, як і ми, не змогли прилетіти вчасно на календарний матч.

…. В Ужгороді ентузіасти «гри мільйонів» у 2000 році започаткували турнір на честь Валерія Онуфера. У 2010 році він був ювілейним й пройшов, як завжди, в ужгородському СК «Юність».

«Такі турніри, – тоді казав Валерій Онуфер, – це, по-перше, популяризації футболу, по-друге, пропагування здорового способу життя й, по-третє, знову зустріти своїх друзів та колег. Особливо радію, коли за матчами стежать дітлахи. Це набагато краще, аніж вештатися вулицями й шукати на свою попу пригоди. Щодо нинішнього традиційного турніру, то він зібрав першого дня 23 команди, які були розбиті на кілька підгруп. Другого дня, 7 лютого ц. р., до СК «Юність» приїхало 8 кращих команд. Вони змагалися у двох залах по чотири команди. У групі «А» без поразок попередні ігри завершив ФК «Ужгород», який обіграв із рахунком 2:0 футболістів із Нижанковичів (Львівська область), а також переграли з однаковим результатом 1:0 сільську команду з Вовкового та СДЮШОР­92.

У другій підгрупі відразу дві команди попали до півфіналу, набравшись однакову кількість очок (по 5) – СК «Перечин» та ФК «Вопак» (Ужгород).

У півфіналі зустрілися ФК «Ужгород» та СК «Перечин». Матч завершився з рахунком 1:0 на користь гравців з гірського районного центру. У другій півфінальній грі футболісти з Вовкового досить легко (3:0) переграли «вопаківців».

Матч за третє місце: ФК «Ужгород» – ФК «Вопак» – 2:3. Гравцям ФК «Вопак» я вручив бронзові нагороди. А у фіналі мої земляки з Перечина обіграли сільських гравців з Вовкового з результатом 2:1. Мені приємно, що перечинська команда у 10 турнірах чотири рази була переможницею. Вони, до речі, зберігаються у Перечинському «Музеї спортивної слави», який був відкритий завдяки великому цінителю фізичної культури і спорту Івану Погоріляку, який, до речі, свого часу був класним голкіпером та волейболістом. Приємним є і той факт, що Іван Михайлович піклується про знаних персон його рідного міста. Два роки тому Почесними громадянами Перечина стали два колишні воротарі – А. Гаваші (ФК Динамо» Київ та ФК «Верховина» Ужгород) та Ю. Сусла (ФК «Карпати» Львів» та ЦСКА Москва). Крім того, завдяки йому торік у світ вийшли дві книги про цих двох майстрів шкіряної кулі.

На жаль, наступні турніри на честь В. Онуфера проводяться без нього. Та й турнір почав називатися «Меморіал пам’яті В. Онуфера». Аналогічний турнір проводиться і у Львові.

Важка хвороба, котра його переслідувала більше 10 років таки наздогнала. Те, що судилося, він таки пережив: достойно сприймав визнання і з не меншим достоїнством – поразки. При цьому щоразу незмінно виходив переможцем у двобоях із примхами долі, та його серце ставало все більшим і більшим, щоб одного весняного світання (21 лютого 2011 р.) розлетітися на скалки. Бач, йому тісно було в грудях.

Сусик_Онуфер_Дружба – це найцінніший скарб,

або «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто

свою душу поклав би за друзів своїх»

 (Витяг із Біблії).

Валерій Онуфер був людиною-глибою, і друзів мав подібних, як він сам. Особливо міцна дружба була між сім’ями Онуфера та Сусіків. Валєра і Саша (див. фото ліворуч (зліва направо): О. Сусік, його дружина Леся та В. Онуфер) були не лише арбітрами, меценатами футболу, але й напрочуд чудовими будівельниками. Мали спільний бізнес. А будиночки-теремки для замовників зводили такі, що аж очі розбігалися від краси.

Пригадую, – каже Олександр Сусік, – як багато свят ми відзначали разом. Наші діти дружили. До цих пір зберігаю фотографії, де на них наші діти: моя донька Ангеліна та його син Валерій (див. фото внизу, 2007 рік). На таких зустрічах ми, звісно, найбільше розмовляли про футбол, обговорювали нові проекти будинків, як організувати поїздку дитячої команди Олександра Філіпа, Степана Асталоша чи Юрія Чиркова на дитячий турнір в Угорщину, Словаччину чи в один з регіонів України.

фото_до_Сусiка_

Ще рік тому, – мовить далі Олександр Сусік, – виношував ідею створити про свого друга документальний фільм, підготувати невеличку брошуру, як-от про Андрія Гаваші та Олександра Філіпа. Зібрав уже чимало матеріалу, а разом із тобою взяли інтерв’ю від його матері Валентина Тихонівни, яка тепер проживає у Перечині. Славна у нього мама. Світла у неї пам’ять, хоча вона дитина війни. Згадує до дрібниць і про своє важке життя на Донбасі, і роботу шахтаря.

Мій чоловік Георгій Васильович, – тихим голосом каже 90-річна Валентина Тихонівна, – працював відбійником, а я на електровозі вивозила вугілля. Шахти були глибокі – до одного кілометра, а сама вирубка була довжиною до 5 кілометрів. Дуже багато там працювало жінок, адже війна забрала чоловіків. Серед них було й чимало тих, які нарівні з чоловіками працювали з відбійними молотками й «на гора» видавали норму з гаком. На Донбасі з чоловіком взяли шлюб, а через рік народила сина, якого назвали Валєркою. Чимось співзвучне з моїм іменем. У 1958 році вирішили повернутися у рідні краї. Спочатку жили в Ужгороді, а потім перебралися у Перечин. Ми любили сина над усе. Любили за те, що він був чемним і послушним, добре вчився і не цурався ніякої роботи: на полі, в огороді, в саду, на дворі, у хліві чи навіть у хаті. Він міг помити посуд й почистити картоплю. Звичайно, як і багато його ровесників, чимало часу приділяв футболу. Я не була проти цього захоплення сина, однак завжди йому казала, щоб не було у нього синців, не дай Боже травм, а ще щоб із школою було все гаразд. З батьком любив ходити на «тихе полювання». Грибів у наших лісах, які поруч, дуже багато: білі, підберезники, підосиковики, грузді, опеньки, голубінки тощо.

У 1961 році він пішов у перший клас місцевої десятирічки, де директором був знана в області людина Михайло Васильович Заяць, котрий до цього працював начальником управління молоді та спорту Закарпатського облвиконкому. Приблизно з третього класу Валєра кожного другого дня їздив на електричці до Ужгорода, де займався футболом у знаного нині дитячого тренера Олександра Філіпа.

Валентина Тихонівна встала зі стільця й підійшла до стінки на якій висіло сімейне фото. Схрестила руки на грудях й тихо мовила: «Дуже важко на душі, дуже боляче хоронити своїх дітей. Йому було лише 57, а мені зозуля у нашому саду накувала уже 89 весен…».

…Світла душа була у Валерія Георгійовича. І пам’ять про нього світла.

IMG_607210 лютого Андрій Гаваші, Олександр Сусік та автор матеріалу поїдемо на цвинтар у Доманинці (див. ліворуч: 2017 рік. А. Гаваші біля могили В. Онуфера). Покладемо на могилу В. Г. Онуфера живі квіти, постоїмо у журбі-задумі, а потім підійдемо й до могил колишніх футболістів, які тут теж спочивають вічним сном – Володимир Пінковський, Юрій Чирков, Іван Ковач. Вічна їм пам’ять. Дуже сумно….

Василь ГАДЖЕГА,
голова Закарпатського осередку Асоціації спортивних журналістів України

1998 рік. На світлині. Проходить засідання оргкомітету з проведення традиційного Меморіалу пам’яті першого заслуженого майстра спорту СРСР з футболу на Західній Україні Михайла Михалини з Перечинщини (справа наліво) провідний фахівець ФФЗ Йосип Шитєв, перший заступник голови ФФЗ, арбітр ФІФА Валерій Онуфер та завідувач відділом молодіжної політики, спорту та туризму обласної газети «Новини Закарпаття» Василь Гаджега.

Гаджега_Онуфер_

(Див. внизу) У складі ФК «Динамо» Ужгород (стоїть третій ліворуч) – В. Онуфер.

Динамо

Фото праворуч. 2005 рік. Ужгород, стадіон «Авангард» – головний суддя матчу В. Онуфер (у центрі). Ліворуч від нього – Віктор Дуло, а праворуч – Степан Селменський.

Напишіть відгук

Додай віджет турнірних таблиць собі на сайт

Основні плюси нашого віджету:
- автоматичне оновлення
- офіційні дані
- не впливає на твій сайт
- можливість додаткового налаштування таблиць

Базовий код:

Для додаткового налаштування віджету, в кінці запиту src можна додати:
- виділити команду 21: &selectteam=21 (номер команди можна дізнатись, натиснувши на її назву у таблиці у ссилці, номер буде визначено параметром team)
- приховати колонку 3: &hc3=y (так само і з іншими, крім 1,2,9: &hc[номер_колонки]=y)

Приклад:http://ffz.org.ua/?page_id=5001&selectteam=20&hc3=y&hc4=y&hc5=y&hc6=y&hc7=y&hc8=y - виведе таблицю з виділеною командою Тячів, без 3,4,5,6,7,8 колонок.

Додай віджет турнірних таблиць собі на сайт

Основні плюси нашого віджету:
- автоматичне оновлення
- офіційні дані
- не впливає на твій сайт
- можливість додаткового налаштування таблиць

Базовий код:

Для додаткового налаштування віджету, в кінці запиту src можна додати:
- виділити команду 21: &selectteam=21 (номер команди можна дізнатись, натиснувши на її назву у таблиці у ссилці, номер буде визначено параметром team)
- приховати колонку 3: &hc3=y (так само і з іншими, крім 1,2,9: &hc[номер_колонки]=y)

Приклад:http://ffz.org.ua/?page_id=5001&selectteam=20&hc3=y&hc4=y&hc5=y&hc6=y&hc7=y&hc8=y - виведе таблицю з виділеною командою Тячів, без 3,4,5,6,7,8 колонок.