Футболіст, Арбітр, Тренер

04.04.2021 - 16:04

Учора, не «дочекавшись» 4 днів до дня народження, відійшов у вічність ще один із кращих форвардів в історії крайового футболу, майстер спорту СРСР, корінний мукачівець Степан Варга. Перед цим ми прощалися ще з одним нападником від Бога Миколою Русином і теж уродженцем міста над Латорицею.

Varga

Вашій увазі матеріал про цього знаного закарпатського атлета, голови обласного осередку АСЖУ Василя Гаджеги з книги «Закарпатський футбол: від витоків до сьогодення»,

ФУТБОЛІСТ, АРБІТР, ТРЕНЕР

Корінний мукачівець свого часу опанував три головні професії футбольної галузі: був чудовим гравцем, принциповим арбітром і хорошим наставником юних чаклунів «шкіряної кулі». Як дитячий тренер виховав чемпіона світу та срібного призера чемпіонату Європи з футболу серед 17-річних, мс СРСР Анатолія Мущинку, який згодом стане автором першого голу в історії національних чемпіонатів України (6 березня 1992 р.). Цей м’яч мукачівець провів на 22-ій хвилині у календарному поєдинку ФК «Чорноморець» (Одеса) – ФК «Карпати» (Львів) (2:2).

У мене в руках жовта від давності вирізка з газети «Закарпатська правда», однак, ні числа, ні року нема. Замітка журналіста С. Близнюка «Вдалий старт». Це звіт про календарний матч ужгородської «Говерли» та київського «Арсеналу». У ньому автор, зокрема, пише: «Тренери «Верховини» обрали правильну тактичну схему проти суперників: вони почали грати за системою 1+4+2+4. Лівий півзахисник, капітан команди Іван Пажо був відтягнутий у захист, а правий півсередній Золтан Попінчак перемістився в центр поля і грав позаду своїх нападників. До кінця зустрічі гості не змогли «призвичаїтись» до цієї схеми… Краще діяло ліве «крило» нападу, де швидкий і технічний Степан Варга у середині другого тайму обіграв трьох суперників і послав м’яч мимо воротаря в лівий кут воріт».

004Наша довідка: Степан Адальбертович Варга (див. фото праворуч) народився 7 квітня 1942 року в місті, де футбол завжди був і є у пошані. Перший тренер – колишній гравець та тренер мукачівських команд майстрів Василь Іванович Брижак. Свою ігрову кар’єру розпочав у дитячих командах рідного Мукачева, а 14-річним юнаком (1956 р.) вже грав за резервний склад місцевого «Динамо». Його тренерами тут були Василь Гайлик та Людвіг Ціммерман.

1960 рік – гравець новоствореної команди «Шахтар» (Березинка), яка в своєму дебютному сезоні стала бронзовим призером чемпіонату області та фіналістом кубка Закарпаття. Мукачівці в головному матчі за почесний трофей, що проходив у Берегові, з мінімальним рахунком 0:1 поступилися сильній команді з обласного центру – ФМК ім. Борканюка.

Наступного року тренери ужгородської «Верховини» запросили 19-річного мукачівця до головної команди краю. Уже у дебютному для себе сезоні він серед форвардів зіграв найбільше календарних матчів – 31 із 34 запланованих і провів у ворота суперників 5 м’ячів. Навіть його земляк Ференц Медвідь, нехай йому земля буде пухом, відіграв на 5 поєдинків менше. Швидкого й настирливого, завжди націленого на ворота нападника, взяли, як мовиться, на олівець чимало тренерів-селекціонерів із команд першої та вищої ліг.

У 1962 році його прізвище почало з’являтися в стартовому протоколі вищолігівської команди «Молдова» (Кишинів). За неї грав ще один мукачівець Дезидерій Ковач. Степан за молдаван відіграв 7 календарних поєдинків і став автором одного м’яча. Незабаром на нападника звернули увагу тренери київського «Динамо» і 20-річний закарпатець одягнув футболку з літерою «Д», правда, грав лише у складі резервістів. У 1962 році дублери Києва стали срібними призерами чемпіонату колишнього Радянського Союзу серед резервних складів.

Військову строкову службу він проходив у львівській армійській команді, де одним із тренерів був ужгородець Ернест Кеслер. Уже у дебютному році армійці у своїй І зоні (першість СРСР, клас «Б», українська зона) зайняли 2 місце, а у матчі за бронзові нагороди поступилися переможцям ІІ зони – ФК «Азовсталь» (Жданов) – 0:1 та 0:0 (нині – Маріуполь).

У 1965 році у складі СКА Львів Степан Варга, а також його земляк Імре Лендєл, ужгородець Томаш Пфайфер та берегівець Іштван Секеч стали чемпіонами УРСР серед українських команд. Усім 4 закарпатцям було присвоєно звання «Майстер спорту СРСР» з футболу.

Тренери московського ЦСКА завжди відбирали для своєї команди найобдарованіших виконавців зі своїх регіональних клубів. Степана не лише «засватали приказом» до білокам’яної, але й запросили одягнути футболку олімпійської збірної СРСР. Цікавий факт: уже в дебютному для себе сезоні за московське ЦСКА він разом із закарпатцем Іштваном Секечем провели у ворота суперників по 11 м’ячів і стали одними з кращих голеадорів. Лише одному з кращих форвардів радянської доби вдалося забити за ЦСКА більше м’ячів – це Борису Казакову (15 голів), котрий входить у символічний «Клуб імені Федотова».

З 1967 року закарпатці Степан Варга та Іштван Секеч захищають кольори одеського «Чорноморця» (1967–1969 рр.). У стартовому сезоні закарпатців одеситам не без допомоги наших земляків удалося у підсумковій турнірній таблиці з 18 місця (1967 рік) переміститися на 10 сходинок вище.

1961–1962 та 1971–1974 рр.– Варга протягом шести сезонів захищав кольори ужгородської «Говерли». Найвище досягнення команди – це срібні нагороди у сезоні-72 (головний тренер – Дезидерій Товт).

У 1970 та 1975 р. С. Варга перебував у складі рідного ФК «Карпати» («Приладист») Мукачево.

1977–1978 рр. – головний тренер ужгородців Іштван Шандор запросив мукачівця до свого штабу (ФК «Говерла»).

Усього за команди майстрів мукачівець провів 364 календарних матчів і став автором 79 голів.

А ще Степан Адальбертович більше 20 літ працював старшим тренером мукачівського спортивно-оздоровчого комплексу ДЮСШ, де тренував не лише юних футболістів, але і тенісистів.

Кілька запитань колишньому знаному футболісту, арбітру та тренеру.

– Як Ви прокладали свій шлях до омріяного футбольного олімпу?

– Народився в місті, де на кожній вулиці були принаймні дві-три свої команди. Ми любили цей вид спорту, але здебільшого ганяли не лопту, а консерви, різні круглі предмети, одне слово, що крутилося і вертілося те й копкали. Правда, невдовзі ми розжилися на справжній м’яч.

– Звідки у Вас така пристрасть до футболу?

– Та не було в кого вдатися, як кажуть закарпатці. Мій батько, Адальберт Дьєрдєвич, у минулому теж відомий футболіст, який не покидав зелений газон до 38 років. А коли йому пішов п’ятий десяток, прийшов на стадіон «Спартак» працювати техпрацівником. Треба по-справжньому любити свою роботу, щоб у люті морози тричі на ніч виходити на двір і поливати водою лід, аби наступного дня спортсмени могли тренуватися. А коли відшумить злива, батько зранку до вечора робив канави для того, щоб відвести воду з баскетбольного чи волейбольного майданчиків, де «наробилися» так звані «блюдця» з водою.

– Так, що Ви пішли стежкою батька?

– Виходить так. Але треба зізнатися, що не тільки батько і я займалися спортом. Скажімо, старший брат, який закінчив Харківський педагогічний інститут, працював у селі Бобовище, що на Мукачівщині, інструктором зі спорту. Сестра Олена – баскетболістка, була членом збірної області, закінчила фізкультурний факультет Вінницького педагогічного інституту. Довгий період працювала в ОДЮСШ управління освіти та науки ОДА. Друга сестра Марія, яка працювала робітницею Мукачівського меблевого комбінату, теж дружила зі спортом.

– Степане Адальбертовичу, кілька слів про те, як стали чемпіоном України?

– Це був 1965 рік – найбільш успішний сезон для львівського армійського клубу. У той час, крім мене, за цю команду грало ще четверо наших земляків і всі вони отримали звання «Майстер спорту СРСР» – Іштван та Арпад Шандори, Імре Лендєл та Томаш Пфайфер. Пам’ятаю, весною до міста Левів запросили київське «Динамо», яке тоді ходило в ранзі володаря Кубка СРСР. Ми здобули перемогу (2:1) над чемпіоном колишнього Союзу (1965), а також майбутніми володарями золотих медалей (1966–1968 рр.) Нам це тоді й додало віри та запалу. У своїй зоні ще за три тури до завершення змагань зайняли перше місце, що дало можливість продовжити боротьбу у фінальній пульці, де виступали по дві кращі команди з кожної з трьох груп УРСР (першість СРСР, зона «Б» – Авт.).

– Невеличке уточнення. Ви сказали, що в 1965 році четверо закарпатців, які були в складі львівських армійців, що вибороли 1 місце отримали золоті медалі, посвідчення та значки «Майстра спорту СРСР». Але ж це високе звання Ви отримали, як мені відомо, у попередньому році. За що?

– У 1964 році ми здорово виступили на Кубку колишнього Союзу. У нашому активі було вісім перемог. Та й суперники були відомі й непоступливі. Ми на своєму шляху обіграли футболістів могильовського «Спартака» (2:1), тернопільського «Авангарду» (4:1), чернігівської «Десни» (3:0), до речі, на їхньому полі, волгоградського «Трактора» (2:0), дніпропетровського «Дніпра» (6:2), горьківської «Волги» (3:1) та сильну кубкову команду – одноклубників із Ростова-на-Дону (2:0), де головним тренером був мій земляк із Мукачева, олімпійський чемпіон Мельбурна-56, заслужений майстер спорту та заслужений тренер РРФСР Йожеф Беца. До речі, ми на другому етапі також зіграли з ужгородською «Верховиною» і здобули переконливу перемогу. На чотири забиті нами м’ячі земляки зуміли провести у наші ворота лише два. І лише в чвертьфінальному поєдинку в Самарі нашу переможну ходу вдалося зупинити господарям. І то майбутній фіналіст «Крила Рад» ледве виграв з мінімальним рахунком 1:0. Але для нашої команди, котра у той період виступала в другому ешелоні – це була блискуча перемога. За вихід до 1/4 фіналу наставнику СКА (Львів) С. Й. Шапошнікову присвоїли звання заслужений тренер України, а майстром спорту став я разом із А. Пузачем, який згодом гратиме і працюватиме тренером у київському «Динамо». На жаль, його уже нема серед нас. Того ж року я також увійшов до символічного списку «33 кращі футболісти України».

– До речі, львівські армійці виступали в одній зоні з ужгородською «Верховиною». Цікаво, а як завершилися ваші очні ставки?

– Ще раз хочу наголосити, що в 1965 році львівські армійці були на підйомі, а ужгородці, на жаль, після третього місця в минулому році, здали свої позиції й опинилися серед аутсайдерів. В Ужгороді ми перемогли господарів із мінімальним рахунком 1:0, а у Львові ще з більшим результатом – 3:0. Та ми в той час забивали навіть і по дев’ять м’ячів. Скажімо, від другої київської динамівської команди вдома ми виграли з рахунком 9:0, а у столиці України – 5:1.

– А як проходив фінальний турнір за 1–6 місця?

– У цих змаганнях брали участь по дві команди з кожної з трьох зон. У підсумку ми зайняли перше місце, вигравши сім поєдинків, два звели внічию й один – програли армійцям Києва (1:3), але в другому матчі виграли від одноклубників, до того ж із «сухим» рахунком 4:0. Різниця забитих і пропущених м’ячів – 24:9 на нашу користь.

Цікавим було й дербі між двома львівськими командами в перехідних матчах за право грати в 1966 році в класі «А». Ці поєдинки відбулися наприкінці листопада в Сімферополі. Ми обидва матчі виграли від «Карпат» – 2:0 та 3:0, однак друга група була розширена і в ній знайшлося місце і для «Карпат». У 1966 році ми зайняли в класі «А» третє місце, а «Карпати» – …14.

СКА_Л_вiв_Варга

СКА Львів (початок 1965 р.). Стоять (зліва направо): Степан Варга, Леонардас Жукаускас, Ярослав Дмитрасевич, Володимир Колодій, Борис Малямін, Іштван Секеч, Арпад Шандор; сидять: Віктор Руденко, Тарас Шулятицький, Богдан Грещак, Михайло Мельник, Петро Данильчук, Володимир Капличний (відсутній Іштван Пфайфер).

(Примітка: закарпатці виділені темним шрифтом).

– Ви вже згадували, що армійська команда багато забивала. Не випадково армійці були нагороджені «Рубіновим кубком». А він вручається тій футбольній дружині, котра у ворота суперників протягом сезону «відвантажила» найбільше м’ячів.

– Так. Скажімо, в 1963 та 1964 роках ми встановили феноменальні рекорди, забивши в 1963 році 82 голи, а в 1964-му – 92! Тоді кращими бомбардирами, крім мене, були А. Пузач та ужгородець Т. Пфайфер.

– Ви кажете, що Шапошников був найкращим тренером у Вашій кар’єрі?

– Такої думки не лише я один, а й уся армійська львівська команда. У той час в Україні йому рівних не було. Вважався перспективним і відзначався принциповістю. В Москві йому було складніше, адже там вистачало злих язиків.

– Це правда, що Ви у нього тренувалися у шоломах танкістів?

– Так, було таке (сміється). Стільки вправ цікавих було. Прив’язуєш спеціальну цупку гуму до дерева і втікаєш від неї, вона розтягується, в очах іскри. А як у гірські Карпати любив нас Шапошников вивозити! Викарабкувалися на гори. Так тренували витривалість.

– Преса писала, що екс-гравці львівського СКА, які масово перебралися потім до Москви, дуже добре грали головою. Це все ті танкістські шоломи?

– Я відчував впевненість під час боротьби на другому поверсі. Завжди випереджав суперників. Лише одного разу ледве голову не знесли мені в Алма-Аті. М’яч встиг прокинути, але воротар полетів на вихід і вцідив мене по голові так, що «зірки з очей посипалися». Це єдиний випадок, коли я трохи запізнився. У решті випадків встигав, бо під кулак не боявся йти. Однозначно завдяки танкістським шоломам я добре грав головою.

– У ЦСКА хто був лідером у команді?

Звичайно, Алік Шестерньов. Він із чемпіонату світу в Англії 1966-го привіз безліч пар якісних бутс від «Адідасу». В Аліка був контракт з цією фірмою. Тоді всі футболісти збірної мали такі привілеї. Кожні три місяці Шестерньову приходила посилка з п’ятьма комплектами взуття та костюмів. «Хочеш? Бери», – часто казав партнерам у ЦСКА. Більше того, у Аліка був ще один незвичний контракт.

– З якою фірмою?

– Виробник цигарок «Данхілл». Він відкрито не палив, однак навіть в такому випадку йому б ніхто нічого не сказав. Величезна постать в історії радянського футболу.

– Чим запам’ятався для Вас період, коли виступали в складі збірної України (клас «Б»)?

– Найперше – цікавими поїздками і не менш цікавими футбольними баталіями. Та найбільше поєдинків ми проводили зі збірною Російської Федерації. Разом зі мною тоді грав і ужгородець, майбутній арбітр Всесоюзної категорії, до речі, ми з ним із одного року, Томаш Пфайфер. Українці від росіян вигравали поспіль п’ять років. Скажімо, у 1959 році був проведений перший поєдинок у Києві і ми з північними сусідами підписали мирову – 2:2. А вже наступного року збірна УРСР перемогла росіян – 2:1, 1961 р. – 3:1, 1962 р. – 2:0. Правда, в 1963 році зустріч не відбулася через незрозумілі причини. У 1964 році ми просто познущалися над суперниками, провівши в їх ворота три «сухі» м’ячі.

Мені також довелося брати участь у таких міжнародних матчах, як збірна України – «Генчрер-бірлінгі» (Туреччина) – 4:0, збірна НДР – 2:0, Японія – 2:0. І тільки в матчі із знаменитим бразильським клубом «Фламенго» поступились із скромним рахунком 2:3.

005

– Ви у 1966 році були в складі збірної олімпійської команди СРСР. Який матч запам’ятався?

– Я на Олімпіаді не був, але до неї готувався. Цікавим, як на мене був товариський поєдинок 17 вересня 1966 році у Львові з олімпійською збірною Югославії. Тоді з львівської армійської команди за нашу олімпійську, крім мене, ще грав і Т. Шулятицький. Очолював команду відомий фахівець Г. Качалін і М. Симонян. А серед гравців були такі гранди радянського футболу, як В. Федотов, Г. Єврюжіхін та інші.

– А чим запам’яталася московська столична армійська команда?

– Це була в той час хороша команда. І вона, до речі, завжди доукомплектовувалася кращими гравцями з інших армійських команд. Скажімо, зі львівського СКА до Москви забрали мене, І. Секеча, Т. Шулятицького. А тут вже грали такі гранди радянського футболу, як В. Пономарьов, А. Шестерньов, Ю. Істомін, В. Полікарпов та інші. Просто дехто б на це не звернув уваги, але після завершення чемпіонату СРСР-67, я чомусь почав вивчати турнірну таблицю. Наша команда опинилася в так званій «золотій серединці». Але ось ці цифри, що зараз назву не нароком не придумаєш. І так: зіграли ігор і набрали очок по 36, провели у ворота суперників і пропустили голів – 35:35, а ось здобули виграшів, нічиїх і програли – по 12 ігор.

– Справді, цікава арифметика. А виглядає ця колонка у підсумковій турнірній таблиці ось так:

І  В Н П М 0
36 12 12 12 35:35 36

– Цікаві факти, непередбачувані історії, факти…

– Їх було більше, аніж треба. Навіть один із твоїх колег написав матеріал про мене і назва його так: Степан ВАРГА: «Пили хлопці горілку ящиками, але могли наступного дня такий матч видати…». Прочитав цей матеріал, трохи посміявся, адже останні чверть століття горілку навіть не підносив до рота. Інший випадок теж заслуговує на увагу. Наша олімпійська грала товариський матч зі збірною Японії у Токіо. Ми вели в рахунку з досить пристойним результатом. І тут до мене попав м’яч у центрі поля. Я обіграв одного суперника, другого і вже я майже у карному майданчику, як чую голос тренера Антона Ідзковського (колишній гравець одеського ФК «Харчовик» та київського «Динамо» – Авт.): «Степане, не забивай гол, бо японці залишать нас без вечері»…

Напишіть відгук

Додай віджет турнірних таблиць собі на сайт

Основні плюси нашого віджету:
- автоматичне оновлення
- офіційні дані
- не впливає на твій сайт
- можливість додаткового налаштування таблиць

Базовий код:

Для додаткового налаштування віджету, в кінці запиту src можна додати:
- виділити команду 21: &selectteam=21 (номер команди можна дізнатись, натиснувши на її назву у таблиці у ссилці, номер буде визначено параметром team)
- приховати колонку 3: &hc3=y (так само і з іншими, крім 1,2,9: &hc[номер_колонки]=y)

Приклад:http://ffz.org.ua/?page_id=5001&selectteam=20&hc3=y&hc4=y&hc5=y&hc6=y&hc7=y&hc8=y - виведе таблицю з виділеною командою Тячів, без 3,4,5,6,7,8 колонок.

Додай віджет турнірних таблиць собі на сайт

Основні плюси нашого віджету:
- автоматичне оновлення
- офіційні дані
- не впливає на твій сайт
- можливість додаткового налаштування таблиць

Базовий код:

Для додаткового налаштування віджету, в кінці запиту src можна додати:
- виділити команду 21: &selectteam=21 (номер команди можна дізнатись, натиснувши на її назву у таблиці у ссилці, номер буде визначено параметром team)
- приховати колонку 3: &hc3=y (так само і з іншими, крім 1,2,9: &hc[номер_колонки]=y)

Приклад:http://ffz.org.ua/?page_id=5001&selectteam=20&hc3=y&hc4=y&hc5=y&hc6=y&hc7=y&hc8=y - виведе таблицю з виділеною командою Тячів, без 3,4,5,6,7,8 колонок.