Томаш Пфайфер святкує 75-річчя

Сьогодні відомий закарпатський футболіст, арбітр та футбольний діяч  Томаш Пфайфер святкує славних 75 років.

Томаш Пфайфер – майстер спорту СРСР (1964), чемпіон класу «Б» 1965-го у складі СКА «Львів», віце-чемпіон СРСР 1972 (перша зона другої ліги класу «А»), автор голу у ворота видатного Лева Яшина. Арбітр всесоюзної категорії. Більше шістдесяти матчів – як арбітр в полі, близько ста поєдинків – як лайнсмен. Директор ДЮСШ «Спартак» міста Ужгород, директор стадіону «Спартак» (м. Ужгород).

Поспілкуватися з кореспондентами UA-Футболу Томаш Йосипович погодився відразу, але через непередбачувані обставини зустріч кілька разів переносилася.

Затишний куточок недалеко від центру Ужгорода. Томаш Пфайфер розповідає про те, як потрапив до футболу, згадує цікаві історії з суддівської кар’єри, пригадує давніх знайомих і неохоче відповідає на запитання про сучасний футбол. Далі – зміст розмови.

– Давайте розпочнемо з кар’єри футболіста. З чого все розпочалося?

– Я не вчився у спортивний школі, грав із хлопцями у футбол біля лісу. Мене помітив Василь Федак, із того часу й пішло. Спочатку – аматорський футбол і моя гра у чотирнадцять років за дорослу команду електростанції на першість міста.

Якщо говорити про професійний футбол, то в 1962-му році я вже грав за ужгородську «Верховину». Мене запросив старший тренер і начальник команди Михайло Михайлина. Згодом був призов до армії, проходження «курсу молодого бійця» в Берегові й телеграма, яка направляла мене до СКА «Львів». Там я пробув із 1963-го по 1968-й роки з перервою на відрядження до СКА «Одеса» (1965-й рік).

– У СКА «Одеса» Ви грали небагато, зате – на найвищому рівні…

– На найвищому рівні, так. Під час перерви в чемпіонаті була розмова з Сергієм Йосиповичем Шапошниковим– тренером команди СКА «Львів». Його мама мешкала в Одесі. Сам він – москвич, але володів квартирою в Одесі. Я йому кажу: «Сергію Йосиповичу, заберіть мене звідси. Бо я з цими п’яницями нічого доброго не здобуду. Затягують пити. Кажу, як є». Там уже було кілька дискваліфікацій, кількох позбавили звання «майстер спорту». Шапошников сказав мені зачекати, пішов до начальника команди, потім – до начальника одеського воєнного округу, і мене відрядили до СКА «Одеса».

Із Шапошниковим я полетів туди і вже наступного дня грав за збірну УРСР проти НДР. За збірну України виступав із 1963-го по 1965-й роки. Але за СКА «Одеса» відіграв чотири поєдинки (грав, до речі, й проти Яшина).

– Наш земляк Іштван Секеч, виступаючи за СКА «Одеса», в тому сезоні (1965-й рік) забив десять голів і став одним із найкращих бомбардирів чемпіонату…

– Пфайфер, Секеч, Пузач, Варга – то була одна з найкращих ліній нападу в Союзі. Пузача забрали в київське «Динамо», мене – в «Одесу», Секеча – теж в «Одесу», а вже звідти – до ЦСКА, а Варга відразу перебрався до ЦСКА. Ми, до речі, в матчі Кубка СРСР обіграли ростовців у Ростові-на-Дону 2:1 із Понєдєльником, Матвєєвим, Копаєвим у складі. Йосип Беца був тренером.

Збереглася фотокарточка, де ми в складі збірної грали проти бразильського «Фламенго» у Вінниці. То була товариська гра, бразильці приїжджали тоді до України (поразка збірної УРСР 2:3 із голами Секеча та Пфайфера – примітка автора).

– Тренерський шлях. Якийсь період Ви пропрацювали тренером…

– У 1972-му році ми стали срібними призерами першості (якраз у 2017-му – 45-річний ювілей). Тоді мені зламали гомілкостоп на лівій нозі. У Херсоні. Мене посадили на літак, я прилетів додому й лежав у гіпсі… аж поки не отримав запалення нирок. Після того я все залишив. А якраз було місце в групі підготовки при команді майстрів. Група підготовки, яка тренувала дітлахів. Там були Олах і Грицьо. Мене поклали третім. Я почав працювати з дітьми 1955-го року народження. У тій групі були Іван Шангін, Олександр Свергун, Степан Стойка, які пізніше виступали за команду майстрів. У 1973-му році в спорткомітет прийшов лист, в якому зазначалося, що колишні футболісти, які хочуть судити, повинні приїхати до Києва.

У 1973-му році я пішов на «збір молодих суддів». Там були й, зокрема, Ступар, Дудко, Хаткевич, Мізерний – усі колишні футболісти. Нікого не можна було послати на три букви. Бо всі грали у футбол (посміхається) …

– Ви потрапили до суддівської колії більше спонтанно, чи це було спланованим рішенням?

– Олах казав мені: «Їдь, ми тебе тут підстрахуємо». Ось я й поїхав. Без форми, без свистка. Без карточок. Нічого не мав. Там мені дали форму, і я пішов судити. Був футболістом, тому розумів, що коли є поштовх руками – треба свистіти. Ось так і судив. А інспектор мені каже: «Да вы не начинающий арбитр, вы – законченный арбитр» (посміхається).

– У бригаді зі Ступаром Ви працювали, зокрема, на матчах «Динамо» і «Шахтар». В той час було так само складно, як і зараз?

– Не було. У той час були чотири-п’ять московських команд, між ними були дербі. Вони билися між собою і з нами.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що найцікавіше було їхати на Кавказ і судити там. Можете згадати щось із того часу?

– Можу. З України, а особливо з периферії, часто заганяли на Кавказ. Москвичі не бажали туди їхати, їх не призначали. Я судив гру «Гурія» (Ланчхуті) – «Кайрат» (Алмати). Допомагали мені двоє москвичів – Будаєв і Йоффе. Перший тайм завершили з рахунком 0:0. Суддівська кімната там була дуже маленькою – метр на метр, не було куди присісти. І ось заходить старший тренер «Гурії» і каже: «Меня здесь убьют – и вас убьют. Выключат свет и убьют».

Я виходжу на другий тайм, бачу, там – брат міністра Шеварнадзе. Він був інвалідом, ноги тримав під собою, не ходив. Я підійшов, кажу, мовляв, мені погрожують, на другий тайм не виходжу. Тоді він погукав старшого тренера і сказав: «Чтобы без эксцессов». Той передав футболістам. «Гурія» вийшла на поле, забила один гол, другий – і спокій. Нас о п’ятій ночі відвезли до Батумі на літак. Брат Шеварнадзе тоді мене виручив.

– Чи були у Вашій кар’єрі арбітра конфлікти?

– У мене в кар’єрі конфліктів не було, бо я судив те, що було на полі. Мене дуже поважали. Я відсудив вісім чи десять матчів за участю московського ЦСКА. Була така газета «Футбол-Хокей», яка писала, мовляв, невже світ такий маленький, що Пфайферу довіряють стільки матчів ЦСКА? А вони просили за мене.

Розповім маленьку історію й про Лобановського. Коли були наради в Москві, то Лобановський, а він тоді був членом Виконкому Федерації футболу СРСР, завжди сідав біля мене. І ось одного разу Колосков гукає: «Валерий Васильевич, сюда». А той йому: «Нет, мне возле Пфайфера хорошо» (посміхається).

– Колись Ви говорили, що хтось із ваших колег на якийсь із матчів вийшов без прапорця, забув його…

– Так. Це був Ігор Дудко. Це було в Ташкенті. Вийшовши з приміщення, треба було спускатися до поля метрів сто. Він іде, а потім схаменувся – забув прапорця. Треба було знову підійматися вгору. А час підтискав, уже телебачення ввімкнули. Він побіг догори, але жіночка, яка там чергувала, вже зачинила двері і пішла з приміщення. То він ходив ще її шукав. У підсумку спустився без прапорця. Взяв червону футболку гравця і махав нею.

– Невже? І це все показували на камеру?

– Ми дивилися повтор матчу, але цього не показували.

– Скажіть відверто, колись пропонували гроші в обмін на забезпечення потрібного рахунку?

– Це треба було таким себе зарекомендувати з першого дня. Якби знали, що береш, то й пропонували б. А про мене знали, що я не беру, тому мені ніхто й не пропонував.

– Слідкували за ситуацією навколо «Говерли»? Щось можете сказати на рахунок цього?

– Там така кухня, що сказати нічого. Вони грали в «лотерею».

– Про те, що вони грали «на контору», знають, здається, всі навколо…

– Звичайно.

– За сучасним футболом слідкуєте? За суддівством?

– Дивлюся іспанський, німецький, англійський чемпіонати. Переглядаю й матчі української першості. Із наших суддів мені найбільше імпонує львів’янин Юрій Можаровський. Він – молодець. Дістає складні матчі, судить, але «номером один» бути не може. Бо є Абдула…

– Маєте на увазі те, що Анатолія штучно витягують?

– Абсолютно вірно.

– Ну, принаймні, на міжнародній арені Юрій має проблеми через неналежний рівень знання англійської мови…

– Скажу вам, що я відсудив чимало міжнародних ігор. І англійської ніколи не знав. Треба було заповняти протоколи та інші документи. Я писав по-угорськи – друкованими літерами. Папери йшли нагору і там їх читали за допомогою перекладачів, там же не одна особа сидить. Вони ж знали, кого призначали. А якщо призначали – значить довіряли і приймали без англійської, але з угорською (посміхається).

– Я дуже пишаюся своїм внуком Іштваном – хочу його відзначити. Він займається футболом у тренера Гібалюка. 2008 року народження. Вже має медалі, кубки, капітан команди своєї групи. Я йому кажу: «Ти такий, як і твій дід». Бо ж і я був капітаном у «Верховині» й «Говерлі».

***

Шановний Томаше Йосиповичу!

Федерація футболу Закарпаття, комітет арбітрів ФФЗ, адміністрація СДЮСШОР, ветерани футболу нашого краю, газета «Спорт тайм», друзі та знайомі вітають Вас із Днем народження і бажають міцного здоров’я. Ви внесли великий вклад у розвиток футболу Закарпаття як гравець, арбітр та тренер. Як футбольний арбітр Ви входите до десятки найкращих за всю історію футболу Закарпаття. Хай футбол приносить Вам радість, а на Вашому досвіді виховуються нові покоління футболістів та арбітрів.